Тринадцятий рік

Зазвичай іронічно ставлюся до забобонів, але цифра "13" відверто не подобається. Ось і 2013 рік був аж надто буремний. Погодьтеся, неприємних моментів і в спорті вистачало. І навіть якщо бачили яскраве світло надії, невдовзі були змушені повернутися до зв
0
3 января '14 4:33
© Илья Хохлов, iSport.ua
© Илья Хохлов, iSport.ua
Електричне дербі

Найнезвичайніше, що сталося у цьому році в українському футболі – це найжорсткіша клубна битва, яка розтягнулося на кілька місяців. Дніпро-Металіст – особлива гра. У мене вже було достатньо матчів із гучною вивіскою, які доводилося коментувати, але ця гра вирізнялася. Аж надто високий градус протистояння – взаємна ненависть ніби відчувається у повітрі. Звичайно, що шостого жовтня ми із колегою Вадимом Скічком вирішили коментувати з трибуни – погода дозволяла працювати зсередини цього розпеченого казана Дніпро-Арени. Не помилилися! Атмосфера була фантастична, і сподіваюсь, що ті, хто стежив за цією грою біля телевізору, її відчули.

Взагалі, головне завдання коментатора – допомогти глядачу ВІДЧУТИ гру. Я недарма закінчую цим словосполученням кожен ефір. Важливо розуміти тактичні хитросплетіння, цікаво слухати незвичайні історії, корисно знати, що матчу передувало. Але, ще раз наголошую, найголовніше – бути частиною дійства, що відбувається просто зараз, зануритися у гру і не відчувати бажання якнайшвидше випірнути. Отже, функція коментатора – бути гідним тлом поєдинку , налаштуватися на одну хвилю із подіями на полі, і в жодному разі не вивищувати себе коханого, перебільшуючи свою роль. Демонструвати свою ерудицію – не самоціль, філософські розмови, які більш властиві кухонним дебатам, зазвичай неприпустимі, зайві емоції, які дисонують із тим, що насправді відбувається, штучні і непотрібні.

Тринадцятий рік

Такі матчі, як Дніпро-Металіст ніби коментувати легко. Атмосфера цього поєдинку тебе поглинає і не треба докладати зайвих зусиль, аби знайти потрібний баланс ¬– просто гойдайся на футбольних хвилях. З іншого боку, це дуже складно – велика відповідальність, треба чітко добирати слова і розуміти, що тебе слухають в двох непримиренних таборах, в яких киплять войовничі емоції. І звичайно, слід бути готовим до будь-якого казусу. Чого треба стерегтися, якщо коментуєш просто на трибуні? Відсутності такту в деяких колег. Це м’яко кажучи. Після голу Металіста біля нашого монітору стався справжній мітинг. Ну добре, нічого страшного, якщо хочеш подивитися повтор. Волати навіщо?! Якщо так вболіваєш – то це треба робити напевно не на роботі, або принаймні трохи далі від чутливих мікрофонів.  Сподіваюсь, нічого нецензурного не потрапило в ефір?

Та це були дрібниці. Тоді сталися абсолютно містичні події. Ви і самі чудово знаєте, які. Наприкінці першого тайму колега Вадим Скічко побажав, аби цей футбол ніколи не закінчувався. Ніколи не говори "ніколи", але затримався другий тайм майже на два місяці. Всі бачили "шоу ліхтариків" на затемненій Дніпро-Арені, одиниці були в середині. Відчуття змінювалися калейдоскопічно: надія на те, що за кілька хвилин світло ввімкнеться і гра поновиться, захоплення від неймовірних спецефектів на трибунах, жах від дій відморожених псевдофанатів, що видерлися на табло і кинули файєр у сектор вболівальників Металіста. Мені доводилося коментувати матчі, коли гра переривалася (бувало й надовго, як під час сніжного футболу між двома Динамо у Загребі), але цей випадок – особливий. Все нові вказівки і пояснення лунали в навушниках… "Продовжуємо працювати", "За кілька хвилин обіцяли дати світло", "У нас теж кожної миті може зникнути живлення, майте на увазі", "Швидко передавайте слово Профутболу"… Ми й передали, і так само як і в Києві думали, що це тимчасово... "Профутбол" вбіг в ефір, як Пилип з конопель. Дуже пощастило, що експерти приїхали заздалегідь і їх загримували ще до форс-мажорів. Це був найбільш екстремальна програма в її історії (і найрейтинговіша!!). А в нас, у Дніпропетровську, за кілька хвилин таки згасли всі пульти і монітори (як же вчасно віддали слово!)… Потім якесь резервне живлення, що призначалося для трансляції, запрацювало, та й надії на продовження гри потроху розвіялись.

Світло дали надто пізно – ніби за законом підлості, через кілька хвилин після оголошення про зупинку гри. У підтрибунному приміщенні – повна анархія. Ситуація, в якій дуже легко розгубитися. Ось нарешті правдоруб Селезньов біля нашої точки для флеш-інтерв’ю, на підвищених тонах спілкується з делегатом на тему, чому не дочекалися можливості гру поновити (насправді чекали навіть більше, ніж прописано в регламенті). Євген погоджується дати інтерв’ю, за делегатом довелося бігати цілий вечір і він так нічого й не сказав – надто баламутна ситуація.  Момент, коли всі засмучені і вкрай наелектризовані…

Тринадцятий рік

Насправді, цікаво проаналізувати, яка команда менше постраждала в ігровому плані від перенесення другої частини матчу. З одного боку, Металіст мав доволі істотну перевагу наприкінці першого тайму і дуже серйозно підсилив тиск, тож Дніпро зумів повністю перегрупуватися. З іншого – порівняйте дніпропетровську команду у жовтні, і в грудні. Кінець року ознаменувався для підопічних Рамоса серією невдач – вони, можливо, вже не могли продемонструвати настільки якісний футбол, як у першому таймі.

Гра у другій половині теж була на рівні, але, все ж, не настільки високому, як перша частина цього марлезонського балету.  Харків’яни були потужніші і, напевно, заслужили підсумковий нічийний результат. Це за умови, якщо не коментувати суддівство (і краще цього не робити, аж надто різні трактування з усіх боків).  

– Мироне Богдановичу! Будь ласка, прокоментуйте підсумок року для "Профутбола".

– Для "Профутбола"? Та я вже так наговорився останнім часом…

Іноді буває так, що плануєш якесь інтерв’ю, але всі твої спроби підготувати подію виявляються марними: людина, яка має допомогти, не приїжджає, дзвінки залишаються без відповіді… І тоді доводиться займатися тим, що я просто ненавиджу у нашій професії – вмовляти.

Я неймовірно вдячний Мирону Маркевичу за те, що тоді після другої серії протистояння з Дніпром, так погодився поспілкуватися. За те, що він чудово розуміє всі особливості роботи головного тренера і поважає, цінує пресу. За те, що завжди відповість на всі питання, подекуди неприємні (наприклад, про кадрові проблеми, небажання деяких гравців залишатися в команді і можливий перехід капітана Соси) і не буде вдаватись до хитрощів, аби обірвати розмову.

Які фокуси є в арсеналі тренерів? Про один розповім. Його автор – Валерій Газзаєв. Звернули увагу свого часу, що флеш із ним ніколи не набирає більше двох питань? У той момент, коли Валерію Георгійовичу набридає спілкуватися, він закінчуючи відповідь (не даючи можливості репортеру навіть рота відкрити), легенько плескає співрозмовника по плечу і, посміхаючись в усі тридцять два, миттєво говорить: "Спасіба. До свіданья!". Не дочекавшись "спасіби" від журналіста, йде – навіщо йому всі ці церемонії і охайність у кадрі. Насправді, як на мене, набагато чесніше було б взагалі від інтерв’ю відмовлятися (навряд чи штрафи так сильно лякають). Бо ці плескання – лицемірство! І ніщо інше, ніж бажання говорити тільки тоді, коли це йому вигідно. Як зараз, коли лунає заїжджена платівка про об’єднаний чемпіонат. Промови солодкі, а посмішка така ж хижа…

Дякувати Богу, в нас навіть після "електричних" дербі, люди поводять себе більш щиро. І хотілося, щоби у новому, 2014-му році, футболісти краще би зрозуміли сутність своєї професії. Що їхня кар’єра ¬– це не лише тренування, матчі й клуби. А глядачі усвідомлювали, що всі ці коментарі, інтерв’ю, сюжети ¬– не чиясь примха. Це робиться для них!

Справжні отамани

"Та що вони можуть розповісти? Це ж боксери",- панове не верзіть дурниць і не говоріть про те, чого не знаєте. Робота на поєдинках "Українських Отаманів" – це найприємніший професійний спогад 2013-го.

Останній бій протистояння з "Італійським Громом". Наш легіонер, білорус Сергій Корнєєв змагається проти легенди любительського боксу Клементе Руссо. Після перших раундів здається, що в отамана шансів немає. Аж надто впевнено боксує італієць: в улюбленій манері, з опущеними руками, подекуди дістаючи суперника дошкульними боковими і аперкотами.


Піт заливав чоло боксера, але він на це не звертав уваги і неймовірно докладно розповідав про особливості поєдинку: і про удари, які пропустив, і як зумів вчасно відновитися і переламати ситуацію, про те, що планував, що виглядатиме краще фізично в останніх раундах і як вдалося використати цю перевагу. Спробуйте знайти це інтерв’ю у мережі і порівняйте з більшістю аналогічних виступів футболістів

Невдовзі цілеспрямованість Корнєєва відзначала вся знімальна група – не часто побачиш таку жагу до перемоги. Він шукав можливість вразити суперника до останнього,  здобув упевнену перевагу в останніх раундах, коли досвідчений суперник був змушений зменшити оберти, поступившись власній недостатній витривалості і неймовірній впертості опонента.

Зазвичай, боксера підводять на флеш-інтерв’ю одразу після поєдинку (після обов’язкового швидкого медогляду). Але Корнєєва довелося почекати. Це був останній бій вечора, і з тріумфатором усі хотіли сфотографуватися і отримати автограф. А він не відмовляв. І потім вразив ще й під час розмови. Піт заливав чоло боксера, але він на це не звертав уваги і неймовірно докладно, емоційно і цікаво розповідав про особливості поєдинку: і про те, що на його думку, Руссо демонструє піжонський бокс, і про удари, які пропустив, і як зумів вчасно відновитися і переламати ситуацію, про те, що планував, що виглядатиме краще фізично в останніх раундах і як вдалося використати цю перевагу. Спробуйте знайти це інтерв’ю у мережі і порівняйте з більшістю аналогічних виступів футболістів (у набагато комфортніших умовах, після можливості відпочити і прийняти душ).

А наскільки щирий інший наш легіонер литовець Евалдас Петраускас. Дуже видовищний боксер, між іншим. Після неймовірно конкурентного поєдинку і дуже складної перемоги над Браніміром Станковичем (боксер, який минулого року перемагав срібного призера Олімпіади Дениса Берінчика), йому був потрібен лише ковток води, аби захоплено і трохи комічно розповісти про перехід на новий рівень: "Подивіться, які бинти!!! Тут і нокаутувати можна!".

Україна – насправді велика боксерська держава. І в нас люблять бокс не лише тому, що багатьом людям у житті так хочеться набити комусь пику. Ні, це зовсім не вулична бійка. Це спорт, де перемоги досягають не лише кулаками, а й завдяки голові, здатності думати і швидко приймати правильні рішення.

Запам’ятайте ці імена! Чемпіон Європи Павло, ой вибачте, Огнеслав Іщенко. Так, він змінив ім’я. Нехай дехто називає це дивацтвом, а я буду поважати його за принциповість. Він – язичник, і дуже шанує прадавні українські традиції. Кожен поєдинок відзначає традиційним слов’янським вітанням "від серця до сонця" (в жодному разі не плутайте цей жест з чимось іншим!) і завжди відповідає українською мовою!

Дмитро Митрофанов. Вже зараз, у 24 роки, він – професор у боксі. Разом із тим, людина дуже складної долі, яка всього досягла (і досягне ще більшого!) самотужки. З ним неймовірно приємно спілкуватися. У ринзі він жорсткий боєць, поза ним – дуже добрий хлопець, який ніби і муху не образить.

Ростислав Архипенко. Боксер, якому в "Отаманах" не щастить найбільше. Його легко засудити. Адже за зростом він поступається ледь не кожному супернику-суперваговику, а нокаутуючим ударом не володіє. От і доводиться часто-густо програвати після дуже суперечливих суддівських рішень. Нічого, доля ще надасть Ростиславу шанс. Як це сталося у минулому році, коли саме перемога Архипенка у протистоянні з італійцями вивела нашу команду в фінал змагань.

Можна довго перераховувати прізвища. І для цього ще буде час і можливість. Нехай ті, кого не згадав зараз, не ображаються. Ще обов’язково про них поговоримо. Адже привід для цього вони точно дадуть.

Історична Євроліга

Так, так, саме історична! І дуже шкода, що далеко не всі правильно оцінили статус цього змагання. На жаль, баскетбол у нашій країні поки відверто на спортивних задвірках, і відчуття цього стало для мене найбільшим розчаруванням року (так, навіть більшим ніж невихід футбольної збірної на чемпіонат світу).

Я не можу зрозуміти, чому цей надзвичайно красивий і інтелектуальний спорт, який має в Україні величезні традиції, та ще й після казкового виступу збірної на Євробаскеті, залишається в андеграунді.Не так важливо, що Будівельник виступив у Євролізі не надто вдало. Набагато гірше, що подія такого масштабу не викликала в українців і крихти інтересу

Не так важливо, що Будівельник виступив у Євролізі не надто вдало. Набагато гірше, що подія такого масштабу не викликала в українців і крихти інтересу.

Звичайно, можна говорити про великі недопрацювання у промоції, про домінуючу кількість легіонерів у складі київського клуба і майже повну відсутність (особливо після травми капітана Дроздова) українців, що можуть корінним чином впливати на гру команди. Можна знайти величезну кількість моментів, над якими варто посилено працювати, аби змінити статус цієї гри в нашій країні. Тільки б не було надто пізно…

У 2014-му збірна України зіграє на чемпіонаті світу, у 2015-му ми прийматимемо Євробаскет. Можливо, все тільки починається. І залишається лише вірити, що із минулорічного виступу Будівельника зроблять правильні висновки і ще матимуть шанс промотувати баскетбол. Аби він посів у нашій країні своє законне місце серед лідерів глядацьких симпатій.

iSport.ua Другие Другие
Загрузка...