Хижняк: "Даже не знаю, где все мои награды"

Баскетбол для Григория Хижняка - не просто работа. Для этого великана главное - доставлять удовольствие зрителям. Недаром же у одного из самых известных украинских «гулливеров» современности всегда складываются теплые отношения с болельщиками. Независимо от того, за какой клуб выступает Гриша, его везде любят, уважают. Кроме того, его всегда различишь среди партнеров, когда во время исполнения гимна Хижняк держит руку на сердце и подпевает.

За свою продолжительную карьеру центровой поиграл в чемпионатах шести стран. Предыдущие два сезона Хижняк провел в Днепре, а нынешний начал в майке киевского Будивельника, за который уже играл 11 лет назад. Именно с вопроса о новой-старой команде и начался разговор с баскетболистом.

"Останні два роки бачив сім’ю лише у вихідні або під час канікул"

— Григорію, якщо порівняти Будівельник середини 1990–х і нинішній — що можна відзначити?
— Життя не стоїть на місці — все рухається, все змінюється. Хоча не можна сказати, що з тих часів залишилася одна назва. Команда має свою філософію, велику історію, традиції. Хоча люди в клубі, звісно, нові.

— Чому ви зупинили вибір саме на Будівельнику?
— Головна причина — сім’я. Останні два роки, виступаючи в Дніпропетровську, я бачив рідних лише у вихідні або на канікулах. Я вже поїздив Європою — все, що міг, там показав. Тому розглядати інші пропозиції не було сенсу.

— У команді, крім вас, з’явилося ще кілька новачків. Чи є проблеми із зіграністю?
— Звичайно, ми ще недостатньо добре розуміємо один одного і в нападі, і в захисті. Але ці непорозуміння, як на мене, незначні й суттєво не впливають на результат у цілому. Коли грають професіонали, потрібно небагато часу, щоб знайти взаєморозуміння. На тренуваннях ми всі моменти відпрацьовуємо, вдосконалюємо гру. А як у нас це виходить — вирішувати фахівцям.

— В об’єднаній першості України Будівельник поставив перед собою найвищу мету. Кого ви вважаєте головним конкурентом у боротьбі за чемпіонство?
— У нинішньому сезоні всі команди намагаються щось довести, тож ведуть запеклу боротьбу практично в кожному матчі. Хоча, мабуть, можна сказати, що за грою і складом найкраще виглядають Донецьк, Ферро–ЗНТУ, Кривбас–баскет. Але є багато прикладів, коли команда вважалася фаворитом на старті сезону, а в підсумку навіть не потрапляла до плей–оф або завершувала боротьбу в першому раунді. Тому все покаже кінцівка чемпіонату.

— На вашу думку, об’єднання суперліги і УБЛ піде на користь українському баскетболу?
— По–перше, це піде на користь уболівальникам, адже ми граємо насамперед для них. По–друге, стало більше рівних команд, тому глядачів очікує безліч цікавих протистоянь. Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Я маю на увазі фінансову кризу, яка об’єднала керівників клубів.

"Перед грою найкраще поспати"

— У командному виді спорту найголовніше — результат команди. А наскільки ви звертаєте увагу на особисту статистику?
— Усе залежить від того, як її пишуть (посміхається). Інколи ж і помилки трапляються. Коли я грав у Жальгірісі в  Євролізі, мені дійсно було цікаво, скільки очок я набрав, підбирань. Тепер статистику майже не дивлюся — команда виграла, то й добре. А от у молоді, гадаю, цифри викликають більший інтерес.

— Під час гри часто дивитеся на табло?
— Якщо команда перемагає й різниця в рахунку велика, поглядаю, скільки залишилося до кінця матчу. А коли гра напружена, тоді вже ні на що не відволікаюсь.

— Як налаштовуєтеся на гру?
— Особливих секретів немає. Головне — після тренування, перед грою, гарно відпочити: годину–півтори полежати, а ще краще — поспати.

— Ночами баскетбол не сниться?
— Інколи трапляється (посміхається). Деякі ситуації чи моменти гри можуть наснитися знову.

— Григорію, вам випало працювати з багатьма тренерами. Кого б назвали своїм головним наставником?
— Кожен тренер дав мені щось своє, тому когось одного не виділяю. У кожної команди своя філософія, як і в кожного керманича — свій підхід, своє бачення гри. Вони різні, але скрізь я намагався взяти для себе все найкорисніше.

— У якій команді почувалися найкомфортніше?
— Найкраще, але водночас і найважче було в Литві. Для литовців баскетбол — наче релігія, — беззаперечно спорт номер один. Вони дуже прискіпливо ставляться як до гри, так і до баскетболістів. У першому сезоні в Каунасі я грав одразу в трьох турнірах: Євролізі, литовській і Північноєвропейській лігах. Тоді за сезон ми провели близько ста матчів — майже як в НБА... В Іспанії й Греції я також непогано почувався.

— Слідкуєте за матчами НБА?
— Зараз немає можливості. Раніше спостерігав за гравцями свого амплуа — центровими. Переважно дивився матчі, де грали знайомі. Уболіваю за Юту джаз мого друга Андрія Кириленка.

"Отримав перстень, який вручають гравцям НБА, але навіть не знаю, де він"

— Вам уже 35. Правда, що в українському спорті більше уваги звертають на вік спортсмена, ніж на його фізичну форму?
— Це стереотипи, які прийшли до нас із Радянського Союзу. Їх потрібно змінювати. Якщо здоров‘я дозволяє — чому б не грати? Я кажу не лише про себе. В Україні чимало баскетболістів, яким за 30 і які ще можуть грати на найвищому рівні не один рік, передаючи досвід молодим. На жаль, у нас досвід поки що не надто цінується.

— Молоді часто звертаються до вас за порадами?
— Зараз молодь дещо інша, ніж у ті часи, коли я починав кар’єру. Але, як казав Кравчук, маємо те, що маємо. Я завжди готовий допомогти молодим гравцям. А от чи сприймуть вони мої поради — то вже їхній вибір.

— Де зберігаєте свої нагороди? Яка з них для вас найдорожча?
— Дружина пропонує виділити для нагород спеціальне місце, а я цим не переймаюся й навіть не рахував, скільки їх у мене. Що Бог дав, те й маю. Кожна нагорода по–своєму дорога. Із Жальгірісом я став чемпіоном Литви й отримав перстень, який вручають гравцям НБА. Щоправда, не пам’ятаю, де він зараз (посміхається). Можу також виділити приз найкращого гравця матчу зірок.

Найважливіше для мене — не нагороди, а щоб глядачі отримали задоволення від гри. Не в образу українському чемпіонату, але на дві третини матчів гравці приходять просто виконувати свою роботу. Насправді ж, гадаю, ми повинні грати, в першу чергу, для вболівальників, адже вони хочуть побачити яскраву гру, шоу. Сподіваюся, що в майбутньому ситуація зміниться на краще і наш чемпіонат конкуруватиме з найсильнішими європейськими лігами.

"Починав у спорті з академічного веслування"

— Григорію, як починався ваш шлях у спорті? В дитинстві мали кумирів серед баскетболістів?
— Із шести до 11 років я займався академічним веслуванням. І мій перший тренер Михайло Макаренко дуже багато дав мені у житті. Насамперед він був гарною людиною, а потім уже — чудовим фахівцем.

А в баскетбол я почав грати з четвертого класу. Грав із перервами. Коли виповнилося 15, потрапив у дубль команди Миколаївського кораблебудівного інституту, яка перемогла в першій лізі СРСР й отримала право виступати у вищій. Із тих пір я остаточно зупинився на баскетболі.

У чемпіонаті Союзу вболівав за наших миколаївських хлопців, із цікавістю спостерігав за протистояннями Жальгіріса й ЦСКА. У НБА мені подобалася гра кремезного Шакіла О’Ніла. Плакатів із баскетболістами у моїй кімнаті не було, але коли ми виїздили за кордон, то купував журнали з фотографіями.

— Зараз стежите за академічним веслуванням?
— Так. Мені подобається цей вид спорту. Веслування складніше за баскетбол, бо тут усе залежить тільки від тебе. У баскетболі ж, якщо ти погано почуваєшся чи раптом не пішла гра, тебе є ким замінити.

— В українській суперлізі ви — один із найвищих баскетболістів...
— У класі в школі я теж був найвищий. Ще сім років тому переймався через це, а тепер ставлюся до цього спокійно.

— У школі, до речі, як навчалися?
— Відмінником не був, але намагався вчитися добре. Пригадую, мама не пускала на вулицю, поки не вивчу таблицю множення. Зате потім написав контрольну роботу на "п’ятірку" — навіть відмінники заздрили! Подобалося вивчати англійську, географію. Із математикою було добре до восьмого класу, але коли почав серйозно займатися спортом, стало важче.

"Дружину забрав із театру мод"

— Інтерес до баскетболу синові передали?
— Коли він був молодший, то інтерес виявляв, особливо коли приїжджав до мене в Литву, Грецію. Зараз Платону дев’ять років, і він доволі спокійно ставиться до баскетболу. Інколи на домашні матчі приходить, але лише коли уроки вивчить.
Нехай сам вибирає, чим йому займатися в житті. Для мене головне — щоб був здоровим.

— Як дружина ставиться до ваших частих переїздів?
— Ольга вже звикла — такий у нас спосіб життя. Нині я радий, що нарешті можу бути поруч із родиною, хоча всі разом ми збираємося лише у вихідні дні. Добре, що хоч сина в школу можу відвести.

— А де ви познайомилися зі своєю "половинкою"?
— У Миколаєві, звідки ми обоє родом. Двоюрідна сестра познайомила нас у театрі мод. Моя майбутня дружина працювала там манекенницею, здобула кілька титулів. Але не назву які, бо я в них заплутався. До одруження зустрічалися з Ольгою близько п’яти років. Так що все було перевірено (сміється).

— Багато баскетболістів є великими прихильниками автомобілів. Ви теж до таких належите?
— До авто я ставлюся філософськи. Так, машини мені подобаються, але, як кажуть, було б здоров’я, а заліза на наш вік вистачить. Нові моделі з’являються постійно, і за модою тут не вженешся.

— Даішники вас часто зупиняють?
— Маю такий грішок – іноді порушую. Коли даішники підходять до машини і дивляться техпаспорт, то частенько кажуть, що мене знають. Утім коли я виходжу з авто, то вони забувають, чого й зупиняли (сміється).

— Де любите відпочивати?
— У відпустку полюбляю їздити з родиною в теплі краї. У Києві дуже подобається відвідувати Києво–Печерську лавру. Я був і в Почаївській лаврі — неймовірно красиві місця. У мене сестра працює в цій сфері, багато цікавих речей розповідала. Та ж Києво–Печерська лавра — єдина святиня в світі, де почивають близько 150 святих людей. Шкода лише, що вона знаходиться в центрі мегаполісу.